Повість Ясунарі Кавабата "Тисяча журавлів"

Тоді, на початку 50-х років, багато митців зверталися до минулого, намагаючись там відшукати відповіді на питання про майбутнє Японії. Особливо виразно це виявилося у творах Ясунарі Кавабата (1899-1972). Його герої охоплені ностальгією за минулими часами, вони намагаються воскресити колишні цінності та ідеали. Недарма древня столиця Японії - Кіото - незмінно знаходиться у центрі художньої оповіді Ясунарі Кавабата. Кіото стає своєрідним символом протесту проти загазованих і отруєних промисловими викидами японських міст. Колись і англійські романтики оспівували "добру стару Англію", не сприйнявши залізний гамір "промислового суспільства" і прагматизм нової цивілізації. Тепер настала черга японців.

Ясунарі Кавабата - один із визначних прозаїків XX століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія за "письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення". У чому ж виявляється творча самобутність митця? Традиційний тип мислення японців передбачає цілісне сприйняття світу, тобто погляд на речі "зовні" і "зсередини" одночасно. Згідно з вченням школи "дзен", до якої належав і Кавабата, кінцева мета "споглядання" - відчуття єдності зі світом, подолання свого маленького "я", що повинно "розчинитися в атмосфері дійсності". Велике значення тут мають інтуїція, внутрішнє пробудження, відмова від традиційної логіки. Тому у поетиці японського мистецтва центральне місце посідає прийом натяку (йодзю), який допомагає відчути те, що не можна побачити зором і осягнути розумом, а лише "зрозуміти серцем". У всіх своїх творах ("Снігова країна", "Тисяча журавлів", "Стогін гори", "Стара столиця" та ін.) Кавабата кожного разу здійснює нове відкриття світу, звертаючись при цьому до витоків японського мистецтва, до першоджерел національної культури, поєднуючи її самобутні риси із власними шуканнями та творчими прагненнями. Талант Ясунарі Кавабата відображає і традиційне, і нове у житті японського народу одночасно, знаходячи для відтворення цього синтезу найбільш природні й виразні форми.

Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 року в місті Осака у сім'ї лікаря. Батько майбутнього письменника, крім своєї спеціальності, цікавився літературою та мистецтвом. Однак, коли хлопчику виповнилося лише два роки, помер батько, а ще через рік померла й мати. Ясунарі виховували бабуся та дідусь (батьки матері), після смерті бабусі та сестри він залишився із дідусем, якого дуже любив.

У шкільні роки Кавабата захоплювався живописом, мріючи стати художником. Але у 12 років він змінює своє рішення і пробує сили в літературі. Перший твір - "Щоденник шістнадцятирічного" (1914, опубл. 1925) - передає щирі й безпосередні почуття дитини, на очах якої відбулося стільки трагедій і поступово згасало життя дідуся, останньої близької людини. Ще у юнацькі роки у Ясунарі Кавабата виявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його ранніх творів з'явиться чимало цікавих думок про людей, які його оточували, про їх співчуття, безкорисність, душевну щедрість. "Люди оточили мене увагою, - напише потім у своїй "Літературній автобіографії" митець, - і я став одним із тих, хто не здатен образити чи ненавидіти інших".

Великий вплив на становлення майбутнього письменника справили твори японської класики, перш за все "Гендзі-моногатарі" - роман про життя принца Гендзі. Однак не тільки середньовічні епопеї з їх батальними сценами й кодексом честі самураїв привертали увагу Кавабата. Він із захопленням читає твори зарубіжної літератури, особливо скандинавські та російські. Із скандинавських письменників йому найбільше подобався А. Стріндберг. А серед російських класиків віддає перевагу Л. Толстому, Ф. Достоєвському, І. Тургенєву, А. Чехову. Вступивши у 1920 році до Токійського університету, Ясунарі Кавабата значно розширив коло свої мистецьких уподобань. Він серйозно займається вивченням не тільки літератури, а й шедеврів світового мистецтва. Познайомився з творами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта.
В університеті спільно з іншими студентами Кавабата видавав літературний журнал "Сінто" ("Новий рух"), в одному з випусків якого було надруковане його оповідання "Картина для поминання", що привернув увагу японських літераторів. По закінченні університету в 1924 році узяв участь у створенні журналу "Бунгей дзідай" ("Сучасна література"), з яким у Японії пов'язують початок нового літературного напряму - сіканкакуха (неосенсуалізм). Великий вплив на засновників журналу мали модерністські письменники Заходу (Дж. Джойс, Г. Стайн). З точки зору японських неосенсуалістів, література не повинна бути тільки копією об'єктивної дійсності, вона, на їхню думку, - завжди плід суб'єктивних вражень, переживань, почуттів, сумнівів автора. Однак Кавабата у цій групі молодих майстрів посідає особливе місце. На відміну від інших, він не відмовився від національних художніх традицій, класичних уявлень про прекрасне. Пізніше він писав: "У захопленні від літератури Заходу я намагався наслідувати кращі її зразки. Але по суті я - східна людина і ніколи не втрачав свого власного шляху".

Невелика повість Ясунарі Кавабата "Танцівниця з Ідзу" (1925, опубл. 1926), створена у традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу літературної критики й здобула авторові популярність публіки. По суті, це перший його значний твір, в якому виявилися характерні риси стилю митця - задушевність, м'якість, спокійність.

Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до письменника після появи нової повісті - "Снігова країна" (1934-1947). Цей твір визнано одним із найкращих у прозі Японії. Таємниця людського кохання і таємниця принадності природи снігового краю стають предметом філософських роздумів митця, котрий намагається знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглушеної краси). Цей принцип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображуються на фоні різних пір року, як цього вимагала дзен-буддистська естетика. Крім реального плану, у повісті велике значення має психологічний план. Автор заглиблюється у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Ясунарі Кавабата заявив про себе як талановитий майстер ліричної прози, в якій знайшов відбиток духовний стан сучасного японця.

Під час другої світової війни і в повоєнний період письменник багато подорожував Маньчжурією, чимало уваги приділяв вивченню класичного японського роману XI ст.

У 1860 році відвідав кілька американських університетів, де читав семінари з японської літератури. У своїх лекціях наголошував на неперервності її розвитку з XI до XIX ст., а також на тих змінах, які відбулися у японському мистецтві XX століття, коли особливо посилився вплив Заходу.

У повістях "Тисяча журавлів" (1951), "Голос гір" (1954), "Давня столиця" (1962), що розвивають давні традиції класичної японської словесності, Ясунарі Кавабата порушує проблеми моралі і краси, намагаючись врятувати суспільство XX століття від бездуховності. Тривоги й хвилювання цілих поколінь, їх моральні та естетичні ідеали дали поштовх для творчих шукань письменника, для якого завжди були дорогими і духовні традиції світової літератури, і цінності японського народу. Думка про те, що минуле знищити неможливо, що воно продовжує існувати, що в "давно покинутих місцях ми зустрічаємо втрачений час", надає особливого забарвлення художній творчості Кавабата. Митець упевнений, що зв'язок часів не розпався, що минуле існує у теперішньому, пронизуючи його невидимими променями. Кавабата володіє здатністю відтворювати цей ланцюг часів, відчуваючи світ у всіх трьох часових вимірах: у минулому, теперішньому і майбутньому. Ця тривимірність нерідко виступає як єдність спогадів, вчинків і марень його літературних героїв. Найбільш відчутно це виявилося у повісті "Тисяча журавлів".

Письменник завжди зберігав політичний нейтралітет, але наприкінці 60-х років він порушив цей принцип, підписавши петицію проти "культурної революції" в комуністичному Китаї.

16 квітня 1972 року важко хворий Ясунарі Кавабата покінчив життя самогубством у себе вдома в Дзусі. Мотиви самогубства залишилися нез'ясованими.

Повість «Старий і море»
Повість «Старий і море», здається, народилася з репутацією класичного взірця художньої прози XX ст. Хемінгуей чув такі відгуки ще на етапі, коли давав прочитати її у рукописі ціну-вальникам літератури, думці яких довіряв. Сам письменник стверджував, що ця повість є кращим його твором і що її взагалі можна розглядати як епілог усього, що він написав і пережив у своєму житті.
Історія створення та публікації повісті. Ще 1936 р. Е. Хемінгуей надрукував у журналі «Есквайр» нарис «Блакитна вода», де розповів про те, як один старий рибалка, доклавши майже героїчних зусиль, спіймав велетенського марлина. Втім, похвалитися своєю здобиччю йому не вдалося, оскільки на рибину напали акули. Коли старого знайшли у морі, від марлина залишився майже один кістяк. У розпачі рибалка невтішно ридав.


1950 р. Хемінгуей повернувся до цього сюжету, поклавши його в основу художнього твору. Так виникла повість, що згодом дістала назву «Старий і море». Звісно, вона суттєво відрізнялася від колишньої журнальної публікації. Адже за чотирнадцять років, що минули з часів оприлюднення нарису, письменник значно збагатив свій життєвий і мистецький досвід. Не випадково, розповідаючи в інтерв'ю про процес роботи над «Старим і морем», Хемінгуей наголосив на тому, що за межами повісті залишився величезний масив матеріалу: «Повість "Старий і море", - зауважив він, -можна було розтягнути більш як на тисячу сторінок: там були б описані всі мешканці Села, їхнє життя, де вони народилися, як вони росли, як вони виростили своїх дітей тощо. Інші письменники роблять це бездоганно. Коли ви пишете, ви обмежені досягнутим у вашій царині. Ось чому я спробував піти іншим шляхом. Спочатку я викинув усе, без чого міг передати читачеві свій досвід. Я хотів, щоб прочитане здавалося йому пережитим, щоб у нього склалося враження, ніби це відбулося насправді. Завдання було дуже важким, і мені довелося багато попрацювати».

Важливу роль у вирішенні цього завдання відіграв власний життєвий досвід письменника. Хемінгуей був завзятим рибалкою і добре розумівся як на радощах, так і на труднощах цього ремесла. Нін мав серед рибалок чимало друзів, знав їхні родини та побут, часто виходив разом з ними у море, разом з ними випивав у маленькій корчмі, що її стіни були завішані фотокартками найбільших рибин, годинами слухаючи розповіді про море та рибу.


Одного разу, розповідає біограф Хемінгуея Б. Грибанов, йому «далося зловити туну вагою 514 фунтів. «Боротьба з нею тривала сім годин, і за весь цей час він втратив біля семи фунтів власної ваги. Незадовго до того у цю місцевість приїхав якийсь багатий старий з молодою нареченою, який зухвало заявив, що ловити туну не важко. Коли "Пілар" надвечір входила у гавань, все населення зібралося подивитися на здобич Хемінгуея - рибина була одинадцять з половиною футів завдовжки. На палубі "Пілар" поруч із рибиною стояв Хемінгуей, веселий, п'яний. Своїм басом він загримів на всю гавань: "Де ж той сучий син, який говорив, що це легко?"»


1 вересня 1952 р. з'явилося число журналу «Лайф», у якому була надрукована повість «Старий і море». Успіх цієї публікації був воістину феноменальний: упродовж 48 годин було розпродано 5 318 655 (!) примірників. Критики зустріли твір оваціями. Бурхливою була і реакція пересічних читачів: протягом трьох тижнів Хемінгуей щодня отримував 80-90 листів від прихильників, які радісно вітали його з новим досягненням. Високу оцінку здобула повість і серед найавторитетніших майстрів слова. Так, американський письменник, Нобелівський лауреат В. Фолкнер проголосив: «Час, можливо, покаже, що це - кращий твір будь-кого з нас. Я маю на увазі його (тобто Хемінгуея. - Є.В.) і моїх сучасників». Фолкнер мав рацію: сьогодні, через півстоліття після «буму», що вибухнув навколо перших публікацій «Старого! моря», цей твір зберігає славу нетлінного шедевра XX ст.

Особливості побудови сюжету та жанрова своєрідність твори У повісті широким планом змальовується епізод із рибальського життя старого Сантьяго. Як і в більшості своїх творів, Хемінгу ей «опускає» біографію свого героя, повідомляючи кількома фразами лише необхідну передісторію. З неї ми довідуємося, що старий упродовж останніх 84 днів повертався з риболовлі без улову. Перші сорок днів разом із Сантьяго у море виходив хлоп чик Манолін - відданий йому всім серцем учень, який прагнув опанувати секрет рибальського ремесла. Втім, побачивши, що старому більше не щастить, батьки змусили хлопчика псрейтмі на інший човен. Виконавши їхній наказ, він, проте, душею залишався зі своїм учителем, морально підтримуючи його у важнЯ годину і намагаючись хоч чимось допомогти йому на березі, Хлопчик любив Сантьяго як «незвичайного старого», схилявся перед ним як перед справжнім майстром і вірив у його успіх.


Сам-один старий рибалка вийшов у море і на 85-й день, коли доля нарешті послала йому багату здобич. То була рибина велиі чезних розмірів й надзвичайної краси - втілена мрія будь-якого рибалки. Перемога над такою чудо-рибиною означала для Сантьяго не просто вдале завершення його виходу в море, а досягнення головної мети та вищого сенсу всього його рибальського життя. А Двобій героя з могутньою рибиною був важким і виснажливі вим. Для обох суперників це була боротьба на межі життя тщ смерті. Довго рибина тягнула човен старого далеко в океан перш ніж він спромігся її подолати. Проте щастя перемоги було недовгим: на зворотному шляху прив'язану до човна рибину атакували акули. Старий що було сил захищав свою здобич, але врешті-решт зазнав поразки. Повернувшись до бухти з прив'язаним до човна гігантським кістяком, знесилений і спустошений, він заснув у своїй жалюгідній хатині. Коли вранці хлопчик, стривожений його тривалою відсутністю заглянув у двері, старий ще спав. Побачивши його скривавлені руки, Манолін заплакав, а коли Сантьяго прокинувся, він сказав: «Тепер ми знов будемо рибалити разом».


На побіжний погляд, сюжет повісті розроблений у реалістичному ключі. Тут немає жодних ознак дивовижного, фантастичного, надприродного, немає жодних порушень меж реалістичного світу. Реалістично виписані і характери персонажів, і пейзажі, і побутовий колорит, і деталі рибальської справи. На реалістичності зображеного у повісті наголошував і сам письменник. В одному з інтерв'ю він, зокрема, сказав: «У "Старому і морі" я намагався створити реального старого, реального хлопчика, реальну рибину і реальних акул. Проте якщо я зробив їх досить добре й досить правдиво, вони можуть означати багато дечого».

Ця очевидна багатозначність сюжету надала підставу деяким критикам для суто символічних трактувань, що ігнорувавши її реалістичний план.


Полемізуючи з прихильниками однобоко символічної інтерпретації твору, автор у запалі стверджував, що у цьому тексті взагалі відсутня будь-яка символіка. Втім, істину, як то часто буває, варто шукати посередині між крайнощами. З позиції такої «золотої середини» вірно схарактеризував художню специфіку повісті Б. Беренсон: «"Старий і море" Хемінгуея, - писав він, - це ідилія про море як таке, не про море Байро-на чи Мелвілла, а про море Гомера, і передана вона такою ж чарівною прозою, як епос Гомера. Жодний справжній митець не займається символами чи алегоріями, - а Хемінгуей справжній митець, - але кожний справжній твір мистецтва породжує символи та алегорії. Таким є і цей невеликий, але напрочуд вдалий твір».


Справді, у зовні реалістичний сюжет повісті вміщений багатий символічний підтекст, що надає зображуваному смислової «двоповерховості». На рівні цього підтексту повість про рибалку та море прочитується як інакомовний сюжет про взаємини людини з життєвою стихією. Тут, у прихованій частині тексту-«айсберга» порушуються засадничі філософські питання людського буття, виникають яскраві символи й самобутні асоціації. Саме наявність такого підтексту надає літературознавцям підставу визначати «Старого і море» як повість-притчу.


Проблематика повісті.

Одна з основних проблем твору -взаємини людини та природи.


З одного боку, Сантьяго притаманне почуття органічної єдності з природою. Його погляд і думки охоплюють увесь природний світ від безпорадної пташки до космічних стихій. Цей світ, наповнений жорстокою боротьбою і ніжною пульсацією різних форм життя, постає у свідомості рибалки як світ гармонійний і одухотворений. Старий милується красою і величчю природи, благоговійно схиляється перед її вищою мудрістю та грізною силою, щиро співчуває тендітним створінням природи, втягнутим у щоденну боротьбу за існування. Він і самого себе усвідомлює часткою природи. Це відчувається, зокрема, в епізоді, в якому він, згадуючи черепах, зауважує: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх».

Розкриваючи глибокий ліризм його сприйняття природи, Хемінгуей вводить до оповіді таку деталь. Чимало молодих рибалок, читаємо ми у повісті, називали море «еі шаг» - тобто у чоловічому роді, і говорили про нього «як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога». А Сантьяго завжди вживав слово «море» у жіночому роді («1а шаг»), бо думав про нього «як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача».


З іншого боку, письменник змальовує драматичне протистояння людини та природи. Саме у цьому полягає зміст двобою рибалки з рибиною та його битви з акулами. У цій боротьбі старий виявляє непоказовий героїзм: раз у раз він гідно витримує нерівні бої за обставин, що загрожують йому загибеллю. У загальному філософському контексті повісті його протистояння рибині та акулам набуває характеру боротьби з «лихою долею» та з самим собою - тобто зі своєю старістю, неміччю, фізичним болем, сумнівами та відчаєм. Ця боротьба має своєю надметою ствердження моральної сили людського «я»: «...я покажу їй (рибині. - Є.В.), — подумки каже Сантьяго, — на що здатна людина й що вона може стерпіти».


Двоїсті взаємини людини та природи найповніше розкриваються у ставленні старого до рибини. Він сприймає її як серйозного, гідного суперника, в екстремальному змаганні з яким він має або загинути, або перемогти. Однак при цьому душа Сантьяго вільна від ненависті, агресивності, страху чи зухвалості. Навпаки, він захоплено милується грацією та міццю своєї рибини. Він не просто закоханий у це дивовижне створіння природи, а й відчуває до нього щире співчуття. У розпалі боротьби з рибиною герой навіть називає її своєю сестрою. Однак професійна гідність рибалки владно диктує йому битися до кінця, за будь-яку ціну добиватися перемоги. Образ рибалки, прив'язаного до рибини, яка то тягне його човен, то тягнеться за його човном (і сам рибалка не може збагнути, хто кого веде), виростає у символ складних, драматичних і в той же час по-своєму гармонійних взаємин єдності й протистояння людини та природи.


Характерно, що, висвітлюючи ці взаємини, письменник розвінчує міф про людину як про «господаря природи». «Людина, - говорить Сантьяго, - доволі нікчемна істота проти дужих птахів і звірів. Я таки справді радше волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там, у темряві моря».

Поведінка головного героя у морі визначається етикою трудівника, яка стверджує пріоритет професійної майстерності, невіддільної від людської гідності, стоїцизму, мужності. В контексті теми моральних чеснот рибалки у повісті порушується проблема життєвих поразок та перемог особистості.


За логікою сюжету повісті перемога старого обертається на поразку: від рибини, здобутої ціною неймовірних зусиль і страждань, залишається лише кістяк, який водночас є і наочним доказом рибальського подвигу героя, і свідченням його фатальної невдачі. Така двозначність підсумків двобою рибалки з його долею підкреслюється двома місткими деталями у фіналі твору: описуючи реакцію оточуючих на рештки здобичі старого, письменник змальовує рибалок, що з подивом вимірюють довгою мотузкою довжину кістяка, а поруч з ними -подружжя туристів, яке, не уявляючи того, що відбулося, милується лише «досконалою формою» хвоста рибини.


Історія про те, як рибалка, що упіймав рибину своєї мрії, зміг привезти додому лише її кістяк, на рівні символічного підтексту прочитується також як інакомовна розповідь про одвічні спроби людини досягти своєї життєвої мети.

Ця розповідь вміщує у собі все: і етап тривалого очікування та відчайдушних надій, і важкий, сповнений борінь і страждань шлях до мети, і солодку мить її досягнення, і подальше розчарування, коли під досягнутого залишається лише спогад - такий собі «кістяк». 'А огляду на це тлумачення можна провести паралель між морською пригодою Сантьяго та творчим процесом. Так митець, що працює над головним твором свого життя, щодня витрачаючи сили на боротьбу з внутрішньою та зовнішньою протидією й насолоджуючись хвилинами творчих перемог, по завершенні книжки або картини переживає спустошеність і невдоволеність зробленим (наприклад відчуття того, що створене ним є лише «кістяком» невичерпно багатої стихії життя або - лише «кістяком» його мрії про досягнення досконалості).


Важливо зазначити, що питання досягнення життєвої мети (і спорідненого з ним питання осягнення сенсу існування) герой повісті вирішує на самоті, залишившись наодинці і зі своєю мрією, і з небезпечною морською стихією. Ця екзистенційна самотність надає образу Сантьяго трагічного забарвлення.


Утім, основний пафос твору не є трагічним. Крізь мотив ек-зистенційної самотності героя, крізь ситуацію його поразки впевнено пробиваються життєствердні інтонації. Адже навіть привізши кістяк замість рибини, старий продемонстрував свою професійну спроможність і моральну велич. Так він довів і хлопчикові, і самому собі, що справді є «незвичайним старим» - неперевершеним майстром своєї справи і людиною нездоланної сили волі. І його взаємини з юним Маноліном е своєрідною противагою стану самотності, пережитому під час морської пригоди. Хлопчик зігріває рибалку теплом безкорисливої любові, щирого поклоніння, ніжної турботи. У поєднанні образи старого та хлопчика символізують зв'язки екзис-тенційно самотньої людини з оточуючими, зв'язки духовної спадкоємності поколінь, зв'язки минулого та майбутнього, що забезпечують безперервність розвитку людства й безсмертя людяності.


Всепереможним гімном людині звучать у творі слова старого: «...людина створена не для поразки... Людину можна знищити, а здолати не можна». Повість Хемінгуея доводить, що у житті не буває безвихідних ситуацій, що справжні здобутки особистості вимірюються не зовнішнім успіхом, а внутрішніми перемогами над собою, що людина здатна гідно протистояти «лихій долі», якщо залишається людиною. Саме у ствердженні ідеї моральної непереможності особистості та оптимістичної віри у безмежні духовні можливості людини полягає гуманістичний пафос повісті «Старий і море».